Спогади священика про відспівування Т.Г. Шевченка - Славянское лютеранство

Протоієрей Петро Гаврилович Лебединцев (1819-1896), який походив зі священицької родини Київщини та до кінця свого земного життя провадив активну громадську і церковну діяльність у рідному краї, був одним із двох пресвітерів, що у травні 1861 р. здійснили літію та панихиду над тілом Тараса Шевченка під час його перевезення з Петербурга для перепоховання на Україні.

Фрагмент спогадів панотця про цю подію наведено нижче.

Про похорон Т.Г. Шевченка клопотався в Києві названий його брат Варфоломій Г. Шевченко. Наради з цього приводу відбувалися у М.К. Чалого, тодішнього директора 2-ї київської гімназії. Через польський та українофільський рух, що почався тоді, важко було здійснити намір Петербурга чи громади поховати Тараса Григоровича на березі Дніпра за м. Каневом, де поет збирався придбати собі садибу. Висловлювалися й такі міркування, що не слід позбавляти народного поета права бути похованим на загальному християнському кладовищі. Тому думали поховати його тіло на Щекавицькій горі. Нарешті, щоб уникнути під час похорону всіляких демонстрацій з боку учнівської молоді, вирішили приготувати могилу у Видубицькому монастирі й перевезти туди труну покійного у великому човні прямо з чернігівського берега від Ланцюгового мосту. В.Г. Шевченко уже домовився про це з настоятелем монастиря. Але сталося інакше. 6 травня, у суботу, близько четвертої години пополудні, прийшов до мене на квартиру по Хоревій вулиці на Подолі В.Г. Шевченко з пономарем києво-подольської церкви Різдва Христова за дозволом моїм, як благочинного, внести труну Т.Г. Шевченка в цю церкву і сказав, що труну вже везуть у місто по Ланцюговому мосту, але настоятель церкви не має права прийняти її в церкву без дозволу духовного начальства; при цьому названий брат сповістив мене про твердий намір уповноважених петербурзького товариства точно виконати волю покійного — поховати його на горі між м. Каневом і Пекарями.

За існуючим законоположенням я не міг своєю благочинницькою владою дозволити внести в церкву тіло покійного, про відправку якого з Петербурга в Київську губернію єпархіальне начальство не одержало повідомлення від міністра внутрішніх справ, і тому запропонував В.Г. Шевченку їхати зі мною до митрополита Арсенія і показати йому відкритий лист, виданий міністерством на перевезення тіла, а щоб затримати процесію з труною, ми подалися в Лавру набережним шосе. Перед башенною брамою на шосе ми зустрілися з труною, яку везли студенти та інша молодь, знявши шапки. Важка свинцева труна була в дерев’яному ящику на дрогах і накрита великим покривалом із червоної китайки, на якій лежало багато вінків і квітів. На нашу пропозицію молодь пообіцяла зупинитися тут і ждати, поки дозволять їхати далі у місто, що вона й виконала. Митрополит уже був у своїй молільні, приготувавшись слухати всеношну, яка розпочалася в Христовій церкві, поряд з його покоями, але після повідомлення про невідкладну справу, з якою прибув благочинний, прийняв мене.

Переглянувши відкритого листа і вислухавши мене, владика сказав: "Їдьте до генерал-губернатора і передайте, що з мого боку заперечень немає", — але при цьому наказав мені бути в церкві Різдва Христова невідлучно, поклавши на мене відповідальність за будь-які можливі безпорядки. Князя Васильчикова я зустрів на ґанку, коли він виходив із сім’єю на прогулянку. Після короткого мого повідомлення про справу, в якій я прибув, князь відповів ще коротше: "Отже, нехай внесуть у церкву". З цією відповіддю В.Г. Шевченко пішов до труни на шосе, куди спустився від Миколаївських воріт, а я — на Поділ, у Христоріздвяну церкву, де облачився в ризи і з настоятелем церкви, о. Йосифом, та його причетом зустріли привезену труну й відслужили коротку літію над нею у самій церкві. Увечері до цієї церкви була приставлена вже поліція, а вранці прислали й кінну жандармерію, що зацікавило всіх, хто проїжджав і проходив по Олександрівській вулиці. Тоді ж, уранці, труну під китайкою винесли на вулицю, щоб сфотографувати разом з братами Тараса й родичами, які вийшли із натовпу в своїх свитках. На запитання: "Хто покійник?" - відповідали: "Мужик, але чин на ньому генеральський". На четверту годину, коли була призначена панахида і винос тіла з церкви до пароплава, що стояв біля Ланцюгового мосту, не тільки в церкві, а й надворі було повно-повнісінько людей; на Олександрівській вулиці, на шосе, на горі Андріївській і Михайлівській і на горі біля Царського саду стояло народу не менше, ніж буває 15 липня під час Володимирського хресного ходу. Літургію в Христоріздвяній церкві, оскільки була неділя, своєчасно відправив настоятель церкви, о. Йосиф Жолтоножський, а панахиду по покійному Тарасу Григоровичу відслужив я о четвертій годині разом із о. Йосифом у присутності великого натовпу, серед якого із відомих осіб можна було бачити М.В. Юзефовича і Г.П. Ґалаґана. Співали панахиду шанувальники таланту покійного за участю деяких студентів духовної академії і вихованців духовної семінарії, бо запросити хор академічний чи семінарський було чомусь неможливо. Ніяких промов у церкві не виголошували, така була умова розпорядників процесії. Але тільки-но винесли труну з церкви на набережне шосе, з’явилося стільки всіляких промовців із молоді, що довелося зупинятися з труною мало не через кожні п’ять кроків...(П.Г. Лебединцев. Тарас Григорович Шевченко. - У зб.: Спогади про Тараса Шевченка. - К.: Дніпро, 1982. - С. 36-40.)